“Короткометражки”

Вже досить давно зловив себе на думці, що не хочу писати нічого подібного. Не треба мені ніякої поезії, не треба дурних питань та відповідей, не треба цього всього в голові. З того часу я не писав нічого, не записував римованих рядків у блокнот і, тим більше майже не думав про те, що описується у моїх віршах. Але якби ж все так просто… Інколи бажання записати те що прийшло в голову надто сильне і з ним зовсім не хочеться боротися. На щастя ці моменти досить короткотривалі і моє “викуване” мною я швидко опановує себе. Тим не менш, в таких випадках завжди з’являються вони… Як я їх сам називаю, – короткометражки =) І ось останні кілька з них.

Ось ці рядки написались коли я на якусь хвильку згадав колись дорогу людину і на якусь хвильку подумав… таке: 

Чи висихають коли-небудь океани?
І чи зникають найщиріші почуття?
Чи повністю зажити можуть рани?
А чи лишаються на все життя???


Ну а наступне “творіння” витиснулось із клавіатури тоді, коли в черговий раз почув “жаління” на тему… її суть ось:

Що не послухай – скрізь ті самі казочки,
Про вічне те, що люди звуть “кохання”.
Але плетуть вони, тонкі лиш ниточки,
Й фінал завжди – гірке розчарування…

Ну а це… це взагалі типова ситуація: Таня кохає Ваню, Ваня кохає Катю, Катя кохає Романа, і так далі, і так далі. І при цьому, кожен з цього ланцюжка жаліється, що він (вона) так щиро кохає когось там, але при цьому вона нікому не потрібна.

Ми зАвжди обираємо не тих…
Та нас же також інші обирають!
Хто нас обрав – нам не до них!
Отак, по колу, всі блукають…

Отакі от справи. І я впевнений, що так не тільки з моїми знайомими, так абсолютно зі всіма. І на останок скажу, що про таке я вкрай рідко думаю і тим більше не переймаюсь цим –  так було і буде. Просто деколи дивує безглуздість ситуацій та думки (ниття) самих людей стосовно всього цього. Невже все це так важко зрозуміти і якщо не перестати, то хоча б рідше нити?

Коментування вимкнено
  1. 3 роки назад
    • 3 роки назад
      • 3 роки назад