Майдан сьогодні: бачення моїми очима

Барикада на майдані

Передмова

Останні кілька місяців весь світ спостерігає за подіями на майдані незалежності у Києві. Спостерігає і майже вся Україна. Спостерігав і я… Так, саме спостерігав, адже з грудня минулого року я там ще не був… Так, я робив свій вклад у революцію тут, у своєму місці, але цього замало, адже історія твориться там.

Після подій на Грушевського, хто б міг подумати, що може бути ще гірше. Адже це демократична Україна, а не, по суті, диктаторська Сирія чи навіть Єгипет. Адже це мирний час, а не війна.

Але про яку демократію можна говорити, коли на чолі всієї країни — зек. Коли всі гілки влади потонули у корупції. Коли у разі перемоги революції та початку люстрації “потонуть” всі, всі можновладці та посадовці які вже стригли занурити рильце у корупційне корито.
Саме через останню причину накази януковича (великої букви він не гідний) так довго виконувалися. Саме тому міліція не була з народом, а суди керувалися не конституцією і законом, а вказівками зверху. Саме тому було стільки смертей…

Події 18-19 лютого остаточно “розставили всі крапки над і”. Вся Україна і весь світ переконалися — якщо далі бездіяти, не тільки майдан, але й вся країна потоне у крові і, жертв вже буде не десятки, не сотні, а тисячі чи навіть десятки тисяч.

Початок кінця

Терпець увірвався. Захід по справжньому повстав: захоплення будівель ОДА, МВС, СБУ, судів та навіть військових частин, – ось початок кінця правління януковича та партії регіонів.

Навіть на трасах стоять наші пости та не допускають рух у сторону Києва “беркуту” чи “тітушок”.

Майдан сьогодні

Всі ми вже начиталися і наслухалися про самоорганізацію майдану, але не побачивши все на власні очі, до кінця важливості цього не зрозумієш.

Далі спробую передати словами те, що побачив я. Те, чого раніше ніде і ніколи не бачив.

майдан

Моїми очима

Вечір, 19 лютого. Шукаю спосіб поїхати на Майдан. Як завжди, спочатку дивлюся у “своїх”. Вже через хвилину у групі “Студентської Свободи” знаходжу оголошення про наявність місць, з тим, хто розмістив оголошення я знайомий. Запитую чи актуально ще, чи місця ще таки є. Мені передзвонює, говорить, що є місце ще в приватній машині, дає номер водія. Телефоную, домовляюсь. Вдосвіта виїзд.

П’ята ранку наступного дня. Виїхали. Вже через кілька хвилин руху по трасі — попереду блокпост, під’їхали ближче — наші. Зупиняємося, нас запитують хто і куди, відповідаємо “на Майдан”. Питаємо їх, а то вони такі. Відповідь — просто не байдужі люди, що не належать до жодної з партій чи організацій. Просять показати, що в багажнику. Відкриваємо багажник, там тільки сумки з речами. Нас пропускають.

Під’їздимо вже до столиці. Вже минули один блокпост міліції (військовими “зілами” перекрито дві смуги траси, одна вільна), але там нікого не затримували і не перевіряли. Попереду — затор. Після 15 хвилин руху “міським затором у час пік” по швидкісні трасі — бачимо причину затору — блокпост. Як і на попередньому, перекрито військовою технікою, але тут уже на одній відкритій смузі машини пропускають по одній і, тут уже повно міліції, який спецпідрозділ, декілька патрульних авто, обабіч траси велика військова палатка. Нас не затримують.

Вже Київ. Виходимо на житомирській. Сідаємо в маршрутку, ідемо до “цирку”. Далі пішки в сторону бесарабки. Дійшли, вже “Хрещатик”, повертаємо на майдан. Попереду перші ознаки наближення: партійні палатки, але вони пусті і просто вибудувані вздовж вулиці. Минувши їх — перша барикада. Йдемо далі — “наметове містечко”, це скоріш не містечко, а штаби. На кожній палатці вказаний регіон – “Заліщики, Чернівці, Тернопіль, Чернігів та область і т.д.”. Кінець Хрещатика. Ось воно, серце революції — майдан.

Перше, що кидається в очі — метушня. Ніхто не стоїть на місті, всі кудись ідуть, щось несуть, розбирають, будують і т. д. Після першої хвилини “подорожі” майданом мої компаньйони (ті, з ким я приїхав) десь загубились. Чи то я загубився, не важливо.

Обходжу все — хочу розвідати, що де і як. Спочатку — до будинку профспілок. Підходжу і, це вже не той будинок, який я бачив минулі рази: все обгоріле, чорне, і вже не “ворушиться” величезний “екран” на ньому. Йду далі. За “засновниками Києва” (в сторону урядового кварталу) все обгоріле. Під ногами спалені залишки від скатів, всюди “чорне” болото. І подібна картина всюди.

Дізнавшись, що де і як, зупиняюся. Дивлюсь навколо і, на якусь мить розумію, що в цій метушні я чомусь досі залишаюся безкорисним. Треба якось допомагати, щось робити. Але як, до кого звертатись і що питати?

Живий ланцюг - передача бруківки

Не простоявши з такими думками і двох хвилин, бачу як збоку від мене, від Жовтневого палацу вниз до майдану будується “живий ланцюг”, стаю в нього. Поїхали: бруківка знизу до верху, з рук в руки і так до самих барикад. Такого я ще не бачив і, тим більше, ніколи не брав участь в подібному. Тут люди буквально миттєво самоорганізувались — ніхто нікому не казав “іди сюди ставай в ланцюг”, всі бачили що не вистачає людей і відразу ж ставали.

Паралельно утворився ще один такий ланцюг. Це дивовижно.

Через деякий час там, де починався ланцюг, закінчилася бруківка. Ланцюг вмить зник. Що робити далі? Спускаюся вниз, в сторону сцени. Напроти мене ідуть люди з мішками, несуть розбиту бруківку та все інше, що потрапило в мішок, на будівлю барикади за мостом. (За тим мостом, на який всі люблять виходити і дивитися на весь майдан). Пройшовши пару метрів в низ, бачу збоку дідуся, який лопатою накидає залишки обгорілих шин, розбитої бруківки і т.п. в мішки. Підходжу до мішків, він допомагає закинути один на плечі. За мить я вже, як ті хто хвилину тому йшов на проти, повзу на верх до перших барикад. Доніс, віддаю мішка, його кладуть на верх барикади. Доки я приніс наступного — барикада зросла ледь не вдвічі.

Третій мішок вже пішов в іншу сторону — біля тої барикади стоїть регулювальник, який каже та показує людям з мішками куди їх тепер потрібно нести. При цьому наголошує “лівосторонній рух”. Лівостороній, це для того, щоб тим, хто з вантажем було легше підніматися (місцями різні маршрути підйому і спуску, тому різниця є). Підношу мішок до потрібної барикади. Там своєрідна черга – “будівничі” ледь встигають забирати мішки в людей та складати їх. Все це знімає на камеру іноземна преса (оператор з журналістом говорили на якійсь невідомій мені мові).
Трохи втомився, хочеться пити. Іду в низ ближче до сцени. Підходжу до одного зі “столів”, мені наливають каву. До кави взяв бутерброд (в даному випадку хліб із плавленим сиром), застелив на сходинку рукавиці, сів. Дивлюся на сцену, слухаю що там віщають.

Відпочивши кілька хвилин встаю і йду в сторону європейської площі. Підходжу ближче до першої барикади — там живий ланцюг передає бруківку ближче до барикади, де її розбивають на дрібніші кусочки (своєрідні “снаряди” для кидання у ворога), а також накидають у мішки та укріплюють барикаду. На самому початку живого ланлюга бачу дівчину, яка розбирає бруківку і подає на ланцюг. Видно, що вже дуже втомлена. Підходжу, присідаю і замінюю її. Коли розбирати більше нічого — ланцюг формується ще довший, у глиб самого майдану. Стаю у ланцюг. Процес пішов.

Біля мене стоїть дядько, років на 45 виглядає. До нього підходять двоє, перший говорить щось на англійській, другий — перекладає. Беруть інтерв’ю в того дядька. Запитують про різне. Загалом — тому дядьку 56 років (і журналісти сказали, що виглядає молодо), він — програміст за професією, зараз — приватний підприємець. Журналісти йому жартуючи “ну, трохи не зовсім те, чим ви займаєтесь прямо зараз”. Той жартома у відповідь – “ну чому ж, ту теж алгоритми є”, показуючи поглядом вздовж живого ланцюга. Йому подякували за інтерв’ю. На останок він їх запитав ще, чи вони не з Англії, бо його дочка (яка до речі теж на майдані) хоче туди поїхати. Ті відповіли що ні, вони з США, назвали ще і штат та з якого видання, але я не запам’ятав.

Підготовлена для передачі бруківка

Приблизно так злетів цілий день. Ближче до ночі роботи поменшало, метушня трохи притихла (але не зовсім). Я присів біля бочки-”буржуйки” і почав грітися. Там я і провів всю ніч.

Варто сказати, що і цілий день, і цілу ніч — по всій території майдану завжди ходять дівчата та жінки, вони носять то канапки, бо гарячі чай і каву, то ще щось для “перекусити”.

Також постійно сюди-туди бігають медики — час від часу із різних точок лунає голос “медика”, а зі сцени відразу оголошують що в ту сторону потрібен медик.

Оголошували зі сцени і про снайперів, і про відправлення загонів для обшуку місць, де ті були помічені. Про події у містах України: там заблокували вагони з беркутом, там автобуси з тітушками, там піймали тітушок і т. п.; і взагалі про все, що стосувалося нашої спільної справи — революції.

……

Ледь не забув сказати ще одне, те що найстрашніше… Ближче до вечора, з майдану виносили вже не живих героїв… Не буду розказувати що і як, ви це самі прекрасно вже знаєте. Скажу одне – це страшно… Це дуже страшно… Ще вчора живі і повні сил, вони хотіли і боролися за краще майбутнє для нас всіх, а сьогодні — їх вже не стало…

Їхні жертви не забудуть ніколи. Доки є вільна Україна — доти їх пам’ятатимуть.

…….

Ближче до ранку, не зважаючи на “бочку-буржуйку”, я добряче замерз. Тому випивши гарячого чаю та з’ївши бутерброд з ковбасою, яблуко та пів мандаринки — пішов щось робити.

В такому думі минуло півтори доби мого перебування на майдані незалежності. Після обіду п’ятниці, я вже добряче хотів спати (дві доби без сну, більше я поки не витримував… а поза минуло ніч я теж майже не спав…). Якби було де поспати на майдані, я б лишився ще на ніч, але я не знав де. По суті в цьому плані, організація трохи гірша.

На щастя, все свідчило про те, що далі все повинно стихати і нових спроб зачистки не повинно бути. Плюс вихідні — на вихідних завжди виходить “Київ”, а при такій кількості точно ніхто не ризикне нападати на майдан. Зробивши такі висновки я пішов до метро, на ньому на вокзал. Вже в суботню ніч я був дома.

Мої висновки

Зі всього побаченого, зі всього того, що сталося останнім часом я скажу одне: українці – це нездоланна нація! Такої самоорганізації, такого прагнення до кращого життя, до своєї свободи, на власні очі я ніколи раніше не бачив.

Якщо колись, час від часу, у мене ще могли проскакувати сумніви на рахунок нашої перемоги, то тепер я знаю точно — ніякий бандит на посаді президента, ніякі кремлівські агенти, навіть ніякі заклики опозиції до “мирного підставляння щік” – ніхто і ніщо нас не зупинить і не поневолить!
Слава Україні! Героям слава!

Коментування вимкнено
  1. 3 роки назад
    • 3 роки назад
  2. 2 роки назад
    • 2 роки назад