Супергерої серед нас: неочікуваний поворот сну

2:34 ночі. Дзвінок телефону (не мого) і перехід до продовження сну зведений на нівець. Власне перехід не до самого процесу сну, а до продовження чергового сновидіння. Відмічу, що сновидіння з такими поворотами бачу я вкрай рідко, а відчуття які відчувалися в кінці сну – я відчував всього втретє в житті. Тепер власне сам сон.

Герої

Збори. З дюжина людей обговорює свої таланти та правильність їх застосування. Обговорюють те, як вже двічі рятували світ. Але є серед нас і не супер люди, є звичайні. Точніше тільки одна – звичайна дівчина. Закінчення зборів, всі розійшлися, лишилась тільки вона і я. Я вже збираюся йти і… раптом я вже у її думках.

Прагнення. Прагнення показати себе, отримати здібність, яка б робила її однією з нас. Яка б відкрила їй шлях до мене, яка б дозволила конкурувати з іншою, яка більш особлива і яка так мені подобається. І ось я уже пояснюю їй, що не головне якісь там надзвичайні здібності, а головне сама людина.

Іду додому. Проходячи однією з вулиць відчуваю надзвичайний страх. Страх не мій, страх з думок іншої людини. Не розуміючи, що це відбувається і нічого побачивши нічого дивного навкруги йду додому. Наступного дня вмикаю новини, розповідається про жахливе вбивство у місті. Саме поблизу того місця, де був цей дивно-моторошний страх.

Знову збори. Обговорюємо вранішню подію. Розуміємо, що зробив це хтось такий як ми, адже тіло жертви було пошматовано так, що ніякий простий звір, ніяка проста людина цього не зробила б. Вирішуємо спробувати почати власний пошук.

Вже кілька днів ніяких результатів. Вулиці міста заполонив страх, а телевізійні ток-шоу лишень і обговорювали постійні дивні вбивства, здійснені чимсь невідомим. Намагаючись патрулювати вулицю в чергову темну ніч, знову це дивне відчуття – моторошне-моторошне, немов я тону у чиїхось думках, переповнених жахом.

Біжу в підземний перехід, який був поблизу. За кілька хвилин спускаюся в низ. Дуже темно. Нагамаюся світити телефоном. Впадаю у ступор. Розкидані людські тіла… точніше те, що лишилося. Обернувшись аби вибігти з переходу, ногою стукаю відеокамеру. Піднімаю. Вмикаю останнє записане відео.

“У сьогоднішній передачі ми відправимось на пошуки загадкового вбивці, який вже ось уже тиждень наводить страх у нашому місті” … Ось ведучі та оператори вже спускаються в цей перехід. Ліхтар камери погасає. У переході мигає світло, мов кадри у фільмі жахів. Ведучі жартую з приводу цього.

При черговому спалаху хтось помічає з протилежної сторони переходу дивний силует. Наступний спалах світла – він уже ближче, наступний – ще ближче. Секунда темряви – крики ведучих. Падіння камери, кроти втечі оператора. Спалах світла з кадром, на якому детально видно силует немов людини, але й немов якоїсь тварини, якоїсь пуми. Кадр темряви, глухий крик оператора. Спалах світла і… тиша.

Наступного дня, зібравшись, знову обговорення побаченого мною минулої ночі. Розходимось. Знову лишились ми двоє та дівчина, яка мені так подобалась. І раптом це дивне відчуття. Страху. Раптом я поглинаю в думки, не свої. Раптом я бачу всі події минулої ночі очима іншої особи. Тут я розумію, що там був не тільки я, а й та, котра так хотіла врятувати світ та сподобатися мені.

Читання її думок вплинуло на неї і, вона вперше розуміє, що вона була там і бачила це все. Вона починає неконтрольоване перетворення. Але швидко опановує його і шерсть, яка встигла на ній вирости буквально за секунди, зникає. Інша дівчина, та яка мені подобається, теж це бачить. Вона вибігає з думками про те, що це та, раніше звичайна дівчина, яка була присутня на всіх зборах незвичайних, що це саме вона винуватець всіх нічних жахів у місті.

Та я розумію, що це не вона. Вони лише спостерігала, лише хотіла зупинити того, хто це робив, але, як і я, запізнилася. А вона, сама перелякана від того, що тільки-но відбулося і, від того, що про себе дізналася, хотіла втекти з моїх очей. Ловлю її, тримаю, пояснюю, що я був у її думках, бачив все її очима і знаю, що це не вона.

Розумію, що не всі інші мені просто повірять. Боюся, що вони накоять дурниць і зашкодять невинній дівчині. І тільки я промовляю, що краще забратися звідси і заховати її на деякий час, поки я всіх не переконаю, що це не вона, як відчуваю наближення всіх наших.

Дівчина, яка вибігла, вже повідомила про побачене інших. Всі швидко повернулись. Більшість налаштовані вкрай різко і готові зробити жахливу річ задля пости за всіх померлих за останні дні. “Залишайся тут, я спробую їх переконати”. Виходжу на вулицю. Питання, відповіді, різкі дискусії, не бажання мені вірити, звинувачення у лояльності до монстра і погрози з “пропозицією зійти з дороги, а то постраждаю і я”.

Все виходь з під контролю. Найагресивніше налаштовані починають застосовувати свої здібності проти мене. Знову моторошне відчуття. Відчуття страху, відчуття безпорадності, відчуття темряви. Розуміючи, що це тільки сон, намагаюся прокинутись. Секунд десять це не виходить і я мов перебуваю на межі сну та реальності, і всі ці відчуття, що переповнили мене у сні, переходять в реальність. Додається і дивне відчуття паніки, від неспроможності прокинутися і покінчити з цим поворотом сну…

Прокидаюся. Плавно та швидко всі ці відчуття мене покидають. “На сонну голову” обдумую сон, розумію, що хочу знати закінчення. Намагаюся заснути аби продовжити (так, мої сни в більшості випадків продовжуються, якщо я швидко засну після пробудження). І коли я вже знову на межі сну і реальності… – дзвінок телефону. Неочікувані гості посеред ночі. Продовження сну зіпсоване.

Коментування вимкнено
  1. 3 роки назад
    • 3 роки назад